Додатковий матеріал
Історичні етапи взаємодії суспільства
й природи та їх екологічні особливості
Вченими виділено чотири етапи (періоди) становлення вза-
ємовідносин між суспільством і природою:
1. Етап мисливсько-збиральницької культури.
2. Етап аграрної культури.
3. Етап індустріального суспільства.
4. Постіндустріальна епоха.

Етап мисливсько-збиральницької культури. В епоху палео-
літу (40–15 тис. рр. тому) основою існування первісного суспіль-
ства було полювання на крупних тварин, яке супроводжувалося
збиранням комах, молюсків, рослинної їжі тощо. Первісна людина
брала від природи рівно стільки, скільки їй було необхідно для
забезпечення харчування. Важливим чинником відділення людини
від еволюції тваринного світу став перехід до виготовлення й по-
стійного використання знарядь мисливства і праці. Це були ножі,
пилки, свердла, скребла, рубила, молотки. Для їх виготовлення
використовували кремінь, кварц, гірський кришталь, застиглу вул-
канічну лаву. Техніка виготовлення цих знарядь праці поступово
вдосконалювалася. Важливою відмінністю людей від інших видів
тварин було використання вогню. Близько 300 тис. рр. тому люди-
на почала використовувати природний вогонь (блискавки), а близь-
ко 150 тис. рр. тому вона навчилась його добувати. Використання
вогню зробило людину менш залежною від кліматичних змін. Від-
ходи життєдіяльності первісних мисливців швидко утилізувались
природою. Первісна людина могла істотно регулювати чисельність
окремих видів тварин, рослин, забруднювати продуктами життєді-
яльності місця свого розселення. Однак загалом її взаємовідносини
з природою були гармонійними. Первісна людина сприймала світ,
відчуваючи себе частиною природи.

Етап аграрної культури. Аграрна культура охоплює період,
коли основою матеріального виробництва було землеробство і ско-
тарство, з моменту появи сільського господарства (близько 8 тис. рр.
тому) до виникнення повноцінного промислового виробництва (се-
редина XVIII ст. н. е.). Приручення тварин, перехід від мислив-
ства до сільського господарства й осілого способу життя отримало
назву неолітичної революції. З появою перших сільськогосподар-
ських культур (гарбуза, гороху, квасолі, льону) можна говори-
ти про перші цивілізації, які виникли на Сході і змінили епоху
варварства. Розвиток землеробства і скотарства зумовив істотні
зміни в ландшафтах. За оцінками демографів, в епоху землероб-
ства значно зросла чисельність населення, його густота. Зросла
і тривалість життя людей. Основним регулятором тривалості жит-
тя були хвороби, які людині діставалися від тварин і через погані
санітарно-гігієнічні умови проживання. Навколо поселень накопи-
чувалися відходи, нечистоти, забруднювалися ґрунти й водойми,
що сприяло поширенню збудників інфекцій. Істотної шкоди при-
родному середовищу завдавало скотарство. Розведення свійських
тварин, їхнє скупчення в околицях населених пунктів, випас на
обмежених ділянках призвели до деградації трав’яного покриву,
лісово-чагарникових угруповань, розвитку процесів спустелення
в ряді регіонів світу. Виникнення міських поселень у 4–3 тися-
чолітті до н. е. сприяло концентрації населення, розвитку систем
комунікацій, що істотно змінювало навколишню природу. Розпо-
чався процес окультурення ландшафтів, який виявлявся у зміні
їхньої структури, збідненні видової різноманітності, забрудненні
водойм, ґрунтів, повітряного середовища. Останнім етапом у роз-
витку аграрної культури стала епоха феодалізму (V–VI ст. н. е.). Її
характерною особливістю було широке використання у виробничих
процесах природних енергетичних ресурсів — вітрових і водних. Ві-
трові й водні двигуни вперше були використані в млинах, на ману-
фактурах. Роль тяглової сили в господарських процесах виконують
воли, коні, інші свійські тварини. У цей період істотно змінюється
світосприйняття людини, розуміння її місця й ролі в природному
середовищі. Так, в епоху середньовіччя стали з’являтися перші за-
конодавчі акти природоохоронного спрямування, які регулювали
мисливство, оберігали водно-болотяні угіддя, озера, ліси.

Етап індустріального суспільства. Атрибутами нової індустрі-
альної епохи спеціалісти вважають зародження машинного вироб-
ництва, яке спричинило різке зростання обсягів продукції, нових
форм його організації (фабрик, заводів) і зростання рівня життя
та чисельності населення. Свій відлік епоха індустріалізації веде
з другої половини XVIII ст. У цей період зростають обсяги видобут-
ку корисних копалин (вугілля, залізної руди, кольорових металів,
нафти й газу). У місцях промислових розробок виникають фабричні
поселення, формуються промислові центри, транспортні комуніка-
ції і транспортні засоби, що зрештою призводить до формування на
місці природних ландшафтів їхніх модифікацій — антропогенних
ландшафтів. Широке залучення сільськогосподарських машин і ме-
ханізмів сприяло інтенсифікації процесів сільськогосподарського
виробництва. Це зумовило зростання обсягів виробництва продо-
вольства і його здешевлення. Концентрація населення в міських
поселеннях призвела до розвитку масових епідемічних захворю-
вань (грипу, черевного тифу, туберкульозу та ін.). Причиною цього
є погіршення санітарно-гігієнічних умов проживання людей уна-
слідок різноманітних забруднень природного середовища, а також
зростаюча ймовірність поширення захворювань за рахунок час-
тіших контактів між людьми. У ХХ ст. винайдено різноманітні
антибактеріальні та противірусні препарати, розроблено способи
запобігання багатьом інфекціям. Водночас з’явились нові інфек-
ційні захворювання, які є наслідком забрудненого навколишнього
середовища.

Постіндустріальне суспільство. Сучасну епоху характери-
зують як ядерну, космічну, електронну, як етап переходу до ін-
формаційної цивілізації. Це епоха домінування знань, інформації
й переходу до гармонізації суспільства і природи. Фундаменталь-
ною основою нового світогляду є концепція ноосфери як нової ево-
люційної стадії розвитку біосфери й людського суспільства. У но-
осферну епоху людство має знайти спосіб, як відновити екологічну
рівновагу на планеті, реалізувати стратегію безкризового розвитку
суспільства і природи, а людина мусить узяти на себе всю повноту
відповідальності за подальший збалансований розвиток.
З другої половини ХХ ст. науковий світ розробляє низку
підходів до гармонійного співіснування суспільства з природою:
стратегію меж росту, стратегію збалансованого розвитку, стратегію
сталого розвитку.